трети производимых в стране продуктов питания - І. В. Діяк Хто захистить наш народ І державу

трети производимых в стране продуктов питания.”1

Отже, СРСР не міг самотужки прохарчувати третину власного населення. Імпорт продовольства зіткнувся з фінансовою неспроможністю СРСР. З середини 80-х рр. прискорилися темпи падіння видобутку енергоносіїв—основи валютних надходжень до радянського бюджету. Деякий час “проїдалися” іноземні кредити, проте з 1989 р. кредитори відчули неплатоспроможність СРСР і почали згортати кредитування. Наддержава перетворилася на банкрота. З довідки керівника Зовнішекономбанку СРСР Ю.Полєтаєва про стан платежів і розрахунків з іноземними державами:

“Состояние расчетов СССР в свободно конвертируемой валюте за десять месяцев 1991 года складывается следующим образом… Поступления свободно конвертируемой валюты от текущего экспорта составили 26,3 млрд. долларов США. Из них в централизованные фонды поступило для погашения внешнего долга и оплаты централизованного импорта 15,9 млрд. долларов США, в валютные фонды экспортеров 10,4 млрд. долларов США. В то же время платежи из централизованных фондов составил 26 млрд. долларов США. Таким образом, недостаток поступлений от текущего экспорта для осуществления платежей по централизованным фондам составил 10,6 млрд. долларов США.

В этой связи на основании принимавшихся в течение года решений руководства страны, и прежде всего во избежание банкротства страны, а также для обеспечения минимально необходимого импорта наиболее жизненно важных товаров и их перевозки международным транспортом данный недостаток покрывался за счет проведения операций “своп” с золотом и его реализации.., привлечения новых кредитов… и использования со счетов Внешэкономбанка СССР средств валютных фондов предприятий, организаций, республик и местных органов власти…”2

Іншими словами, щоб врятуватися від банкротства, Зовнішекономбанк СРСР протягом 1991 р. розпродавав золотий запас країни, пограбував валютні кошти підприємств, національних республік та збереження грома-дян, залучав на виплату боргів нові кредити. Однак порятунок для СРСР

не наступив:

“В связи с крайним обострением платежной ситуации страна в течение года неоднократно оказывалась на грани неплатежеспособности… К концу октября 1991 года ликвидные валютные ресурсы были полностью исчерпаны, в связи с чем Внешэкономбанк СССР был вынужден приостановить все платежи за границу, за исключением платежей по обслуживанию внешнего долга.”1

До кінця 1991 р. СРСР міг розраховувати на одержання в кращому випадку $30 млрд, але його зовнішні борги вже перевищували $70 млрд, тобто в 2-2,5 рази більше за річну суму експорту.2 На думку спеціалістів, країна може мати нормальні зовнішні зв’язки лише за умови, якщо борги не перебільшують суму річного експорту, інакше—банкротство. Санкції до країни-банкрота означали б для СРСР як імпортера хліба голод. У першому півріччі 1992 р. тільки в РРФСР очікували на дефіцит 17,35 млн. тон збіжжя при мінімальній потребі 26 млн. тон.3 В усіх республіках діяла карткова система розподілу продуктів харчування у випадку, якщо вони взагалі були наявні. У Ленінграді, наприклад, народ стояв у чергах за маслом (по 200 г. на людину), а поряд у Новгороді масла не було зовсім. Наприкінці 1991 р. розпочалася реальна нестача хліба, і голод здавався невідворотнім.

За таких умов контроль Центру над національними республіками послаблювався. Регіони один за одним виходили з-під контролю Москви: Прибалтика, Закавказзя, Молдова… Приборкати їх силою, як раніше, центр не мав змоги.

Однак сучасна КПУ не бажає враховувати тогочасні реалії. Згідно її Програми, “шлях, пройдений нашою республікою за роки Радянської влади у складі Союзу РСР, вивів її до початку 90-х рр. на високий рівень розвитку економіки, культури, споживання”.4 А загроза голоду й розвал СРСР стали наслідком діяльності “групи переродженців” з керівництва держави та партії.

Як бачимо, свідомість сучасних комуністів не зазнала змін зі сталінських часів. Колись вони так само пояснювали провали авантюрних п’ятирічних планів, голод і невдачі шкідництвом, диверсіями, саботажем “контрреволюційних елементів”, аби лише не розуміти справжньої глибини проблем. Свою неспроможність вони завжди прикривали пошуком винуватців. От в них і виходить, що СРСР став жертвою змови, в якій брало участь разом із буржуазією, криміналітетом мало не все вище керівництво держави та партії. Звичайно, Горбачов серед них перший “злочинець”.

Зрозуміло, суть справи зовсім не у постаті Генсека, а в глибинних проблемах економіки СРСР, котрі були закладені саме правлячою ідеологією. І визнавати це для КПУ є самогубством, легше перекласти вину на міфічних “переродженців”. Горбачов навпаки робив все можливе, аби зберегти радянську систему. Проте ніхто не був здатний запобігти саморозпаду, саморуйнуванню комуністичної системи. З доповіді Горбачова на XXVIII з’їзді КПРС:

“Нам досталось крайне тяжелое наследие. Давайте вместе вспомним и порассуждаем. Запущенность деревни, сельского хозяйства и перерабаты-вающей промышленности, она что, возникла вчера, после 1985 года?! А ведь это определяет ситуацию с продовольствием сегодня и положение крестьян в деревне, их жизнь сегодняшнюю. Плачевное состояние наших лесов, рек, миллионы гектаров затопленых плодородных земель в резуль-тате прежней политики в области энергетики—это что, деяния последних лет? Тяжелая экологическая ситуация—более ста городов в зоне бедствия, свыше тысячи остановленных из-за этого предприятий; драма Байкала, Арала, Ладоги, Азова; Чернобыль и другие аварии, катастрофы на железных дорогах и газопроводах—разве это не последствия политики, проводившейся в последние десятилетия?!

Разве структура экономики, в которой всего одна седьмая часть производственных фондов промышленности сосредоточена на выпуске товаров народного потребления, не сложилась еще в тридцатые годы и с тех пор сохраняется? Или проблемы Кузбаса, Донбасса, Тюмени, Воркуты—ведь положение, в котором оказалась здесь социальная сфера, формировалось десятилетиями!

А все то, что выплеснулось сегодня в межнациональных отношениях,- разве не уходит корнями в прошлое? Я уже не говорю о милитаризации экономики, поглотившей колоссальные, причем лучшие материальные и интеллектуальные ресурсы. О невосполнимых человеческих потерях, связанных с войной в Афганистане.”1

Отже, з усього вищенаведеного виходить лише одне: розвал СРСР був невідворотнім. Через комплексну кризу 80-х рр. одночасно загострилися наслідки всіх помилок, прорахунків, перекручень, злочинів і трагедій, допущених при будівництві радянської економіки і суспільства за десятиліття панування компартії. Суперцентралізована суперпланова система виявилася неефективною, збанкрутіла, програла безкінечну війну за світове панування комуністичної ідеології й поставила народи СРСР на межу голоду.

Процес перебудови під керівництвом КПРС був спробою трансформувати догматичну, бюрократичну, директивну систему. Але як можна “покращити” тоталітарне суспільство? Як можна “покращити” монополію однієї політичної сили? Як можна дати життя директивній економіці, котра себе вже вичерпала? Тим більше, що партія не бажала зачіпати соціалістичний фундамент з пануванням державної власності, “авангардною” роллю КПРС в суспільстві, збереженням комуністичних ідеалів як мети руху… Усе це було в принципі неможливим, бо комуністична система не піддається реформам. Вона або є, або її нема.

Оскільки КПРС не була здатною запропонувати що-небудь інше, окрім притаманних їй методів пошуку винуватців та репресій, то вихід із кризи був можливий лише при відстороненні КПРС від влади. Почався вихід комуністів з партії: 18 тисяч у 1988 р, а у 1989 вже 136,6 тисяч. Більше половини з них були робітниками.1 Уже в 1990 р. непоодинокими були випадки саморозпуску парторганізацій вузів, закладів. Так виражався протест проти владарювання партії і методів її керівництва. Ідеологічний імунітет членів КПРС швидко впав, тривала девальвація “основоположних цінностей” марксизму-ленінізму. “Кризис, поразивший советское общество, в значительной мере был обусловлен кризисом партии, которая в течение многих десятилетий была правящей”,—вимушено визнає Російська Компартія на відміну від КПУ.2

Але не всі тоді розуміли, що СССР був лише формою існування комуністичного тоталітаризму, проти якого боролися. Загально-політична й державна системи надто пов’язані. За визнанням сучасних російських комуністів, “как государство и социальная система он [тобто СРСР—авт.] представлял собой неразрывное единство”.3 Чим слабкішою ставала комуністична олігархія, тим безпораднішою і слабкою ставала радянська державна влада. Існування ж якогось “оновленого” СРСР без панування комуністичної ідеології просто нереальне. Тому СРСР був приречений на саморозпад: життя по-старому вело його до загибелі, будь-які реформи без відмови від комуністичної ідеології нічого не змінювали, а відмова від неї також автоматично означала загибель імперії. Через цей тупик, з якого не існує виходу, виявилися приреченими на поразку і горбачовські ідеї якогось “оновленого” СРСР, і спроби сумнозвісного ГКЧП силою втримати стару імперію незмінною.


2)“Вимирання населення України”.


В оцінках комуністів пострадянського життя народів СРСР звертає на себе увагу синхронне волання комуністів Росії та України про те, що неза-

лежність цих держав довела росіян і українців до вимирання.

За словами депутата Держдуми Росії, комуніста В.Іллюхіна, населення

Росії за роки її незалежності зменшилося майже на 5 мільйонів осіб. Товариш Іллюхін з комуністичною прямотою вказує причини: розвал Радянського Союзу та проникнення сіоністів в урядові кола й в оточення президента Росії. Навіть стверджувалося про існування на Заході планів доведення населення Росії до 50 мільйонів чоловік.

Комуністи України ведуть розмови про зменшення населення країни на 2 мільйони осіб, в чому звинувачують незалежність, “буржуазну реставрацію” і прозахідний курс українського уряду. Ось як про це твердять в Програмі КПУ:

“Зруйновано створену в СРСР систему соціалістичних гарантій—одну з

найсправедливіших і найпрестижніших у світі… Більшість населення,

передусім пенсіонери, інваліди, багатодітні сім’ї, студенти, відкинуті за

межу виживання. ^ Населення України, по суті, почало вимирати.”1

Ця теза комуністів переконливо спростовується дослідженнями доктора соціологічних наук Ю.Саєнка. З порівнянь його графіків і таблиць (дивися

додаток №13) виходять невтішні для КПУ висновки.

По-перше, падіння народжуваності й збільшення смертності в Україні почалося ще в 50-60-ті рр. за часів дії “найсправедливіших і найпрестижніших у світі” радянських соціальних гарантій.

По-друге, загальне зменшення населення України тоді не відбувалося тільки завдяки активному переселенню до УРСР радянських громадян з інших республік. Саме так Україна “наводнювалася” росіянами, пенсіонерами (останні через таку політику складають сьогодні третину населення України)… Наприклад, у 1989 р. загальний приріст становив 36,1 осіб на 1000 чоловік населення, але народжуваність була в 21 раз меншою—1,7 особи.2

По-третє, в роки незалежності кількість виїжджаючих з України перебільшила тих, хто до неї переселяється. Через це темпи падіння кількості населення вищі, ніж темпи падіння народжуваності. Зокрема, у 1997 р. загальний приріст населення складав мінус 7,8 осіб на 1000 чоловік, а природний приріст впав тільки до мінус 6,2 особи.1 А це значить, що українці, отримавши свободу пересування, самі обирають собі місце проживання й роботи.

Загальний висновок напрошується такий: достовірність будь-яких наведених комуністами фактів обов’язково треба перевіряти. Щодо сьогоднішнього виїзду українців до інших країн, то не треба забувати, що вони тікають від кризи, народженої в радянські часи. За часів СРСР сама партія вирішувала куди можуть українці їхати і чи можуть їхати взагалі. Так, партія ставила загороджувальні кордони НКВС проти масової втечі населення з виморюваних голодом районів за продовольством. За ініціативою Сталіна партія ввела закон про заборону робітникам залишати місце роботи й про вилучення квартир у тих, хто вже залишив свій завод. Ніхто не міг втікти від свого “робітничого щастя”. Під “мудрим” керівництвом комуністичного імператора Україна зазнала грандіозних втрат під час Великої Вітчизняної війни (8-10 мільйонів за останніми підрахунками). Через викликані злочинним і бездарним керівництвом катастрофи 1941 р. німці окупували Україну й вивезли до Німеччини 2,5 мільйони осіб, головно молоді. Партія вивезла мільйони людей з України до таборів і спецпоселень, іноді людей відривали від батьківщини довічно (дивися додаток №14). Їх кількість важко підрахувати: понад 1 мільйон чоловік під час розкуркулення, близько 2,5 мільйонів з Західної України, а ще “злочинні” народи, “вороги народу” та члени їхніх сімей, колишні військовополонені та ті, хто перебував на окупованій території, тощо. А після смерті Сталіна партія продовжувала вивозити з України в добровільно-примусовому порядку на освоєння Півночі, Далекого Сходу, “будови віку”: “У 1953 р. підприємствам Міністерства лісової та паперової промисловості СРСР направлено сезонних робітників 15839 чоловік при плані 18500 і для постійної роботи 42566 чоловік при плані 58695”.2 500 тисяч чоловіків віком від 18 до 30 років з України партія спрямувала на “підняття Цілини”. Це були і кроки в межах кампанії асиміляції українців, і одна з причин різкого зламу графіку природного приросту в 50-70-ті рр. Саме від цих фактів треба починати дослідження причин сучасного зменшення населення України. І тоді виявиться, що вимирання українців почалося не через незалежність України, а ще в 50-ті рр. як наслідок багаторічної партійної політики геноциду власного народу.


3)Організована злочинність.


КПУ оцінює сучасну обстановку в Україні як безпрецедентно кримінальну, некеровану і непередбачену. Це робить “життя десятків мільйонів людей в ній… важким і нестерпним”.1 Звичайно, антисоціалістичні сили при владі в Україні тільки сприяють злочинності, оскільки “їх головна мета—розграбування і розподіл створених народом

багатств”.2 КПУ окремо відмічає зрощення злочинності та влади як характерну рису України 90-х рр:

“^ Мафіозні клани захоплюють ключові позиції у представницьких і виконавчих органах влади, диктують напрям їх діяльності, підтримують прагнення до встановлення одноосібної диктатури, що чітко проявилося після впровадження глибоко чужого природі нашого суспільства інституту президентства, який став тараном у процесі руйнування конституційного соціалістичного ладу.”3

Де насправді знаходяться витоки сьогоднішньої ситуації із злочинністю можна побачити в доповіді голови КДБ СРСР В.Крючкова на святкуванні 72-ї річниці приходу більшовиків до влади:

“Советские люди серьезно озабочены резким ростом преступности. Причины сложившегося положения различны. Имеются изъяны в самом законодательстве, факты неудовлетворительной работы правоохранительных органов. Но есть и более глубокие истоки преступности. Среди них такие, как несбалансированность экономики и рост дефицита, управленченские просчеты и бесхозяйственность, неэффективность контроля за мерой труда и потребления, изъяны воспитания, недостаточная политическая и правовая культура.”4

А щодо небезпеки зростання мафії та влади за радянських часів Крючков тоді повідомляв так:

“Обоснованное негодование у граждан вызывает организованная преступность. ^ В последнее время отмечается стремление коррумпированных элементов прорваться к рычагам власти. И это по-своему логично: “Есть деньги—нужна власть”. Именно поэтому в борьбу с наиболее опасными преступными группами вступили чекисты. Это стало одним из важных направлений их деятельности в интересах народа.”5

Отже, злочинність досягла небезпечних для держави масштабів ще у 1989 р, коли УРСР, на думку КПУ, вийшла “у складі Союзу РСР… на високий рівень розвитку економіки, культури, споживання”. Сплеск злочинності поряд з економічними та іншими проблемами насправді є для сьогоднішньої України спадком комуністичного правління, як би КПУ не намагалася звинуватити у всьому державну незалежність України.

4)Духовна криза.


Про те, як компартія протягом 70 років “піклувалася” про українську культуру вже сказано багато. Тим більше дивно чути від “наступниці ідей та традицій” такі звинувачення:

“Суспільство охоплено глибокою духовною кризою. Відбуваються деградація культури і моральності, інтелектуальне і духовне зубожіння нації, масоване розтління молоді. Із свідомості народу України всіляко витравлюються колективістська психологія і мораль, інтернаціоналістські переконання, пам’ять про минуле, про велич подвигу радянського народу у Великій Вітчизняній війні.”1

По-перше, не комуністам звинувачувати Українську державу в деградації культури і моральності, інтелектуальному і духовному зубожінні нації. За роки правління компартії для цього було зроблено так багато, як ніколи раніше в українській історії.

По-друге, варто говорити насамперед про відмирання в народі саме комуністичної колективістської психології й моралі, котру десятиріччями насаджували партійні ідеологи. Якраз це найбільше непокоїть КПУ в наведеній цитаті з її Програми. І не треба змішувати таке відмирання із загальною духовною кризою народу—це різні речі.

По-третє, якщо мова вже зайшла про деградацію культури й моральності, то варто пригадати звідки вона почалася. Ось як оцінював у 1987 р. радянську дійсність відомий український письменник, кавалер двох дуже поважних серед солдат Великої Вітчизняної війни медалей “За отвагу”, публіцист Олесь Гончар:

“Не один рік складалися так звані застійні явища; нахабніла бюрократизація, корупція, хабарництво, безсоромний протекціонізм сидячих вище щодо своїх, нестримних у власній пожадливості підопічних, котрі могли безкарно запускати руку в суспільну скарбницю; виходила з-під контролю громадськості багатозначна таємничість відомчих бюрократичних кабінетів, куди свіжий вітер гласності майже ніколи не досягав і де можна було потай планувати по сусідству з багатомільйонним Києвом і цей нещасний Чорнобиль, і пускати під затоплення мільйони гектарів найродючиших українських чорноземів; втрата поваги до творчості, забуття совісті, вбивчий для живої думки догматизм—хіба все це не могло не гнітити дух людини, не позначитися на нашому житті, не сковувати могутні творчі сили суспільства?”1

Могутній чиновницький аппарат, який сформувався за роки панування в Україні і скрізь в Союзі за роки панування адміністративної системи, протидіяв нововведенням, мав досить великий досвід і силу, щоб поховати будь-які почини, що загрожували його існуванню.

По-четверте, цікаво з’ясувати, яким чином КПУ буде “всіляко сприяти задоволенню духовних потреб, розквіту культури і мови українського народу”, якщо “комуністи підтримують пропозицію про надання російській мові, поряд з українською, статусу державної”?2 Адже внаслідок багаторічної діяльності КПУ на ниві русифікації ще й сьогодні в Україні україномовними є тільки 13% періодичних видань, а в деяких областях—3-5%.3 Надання тепер російській мові державного статусу буде останнім ударом по українській мові й завершення вікового процесу перетворення українців на малоросів. Адже яким буде тоді статус української мови зрозуміло вже зараз, коли комуністи нехтують закони й не виконують статтю 10 Конституції України про державну мову.

Щодо проблем з “інтернаціоналістськими переконаннями”, то про це мова піде трохи згодом. Наостанок хотілося б зупинитися на проблемі пам’яті про Велику Вітчизняну війну, на якій так полюбляють спекулювати комуністи у своїй пропаганді. Із усієї історії СРСР в свідомості радянських громадян були тільки дві незаперечно святі дати—22 червня 1941 р. і 9 травня 1945 р. Це дні найстрашніших випробувань, великого сходження й славетної перемоги. Але комуністи звинувачують сучасну українську владу в витравлюванні пам’яті “про велич подвигу радянського народу у Великій Вітчизняній війні”. Ніякого такого витравлювання немає, просто сьогодні ми відмовляємося від тієї фальші, якою наскрізь була пронизана казенна партійна пам’ять про велич цього подвигу. Адже партія завжди пропагувала не стільки велич подвигу народу, скільки саму себе на тій війні. Багато фактів вона взагалі замовчувала або оббріхувала, щоб приховати негативну роль свого керівництва у війні:

-1)Злочинні змови з нацистами у вигляді пакту Молотова-Ріббентропа й договору “про дружбу та кордони”, котрі виводять СРСР на становище одного з роздмухувачів ІІ світової війни (дивися додаток №15). Роль зовнішньополітичного курсу СРСР у розпаленні війни сам Сталін тоді оцінів так: “Якщо ми укладемо договір про взаємодопомогу із Францією і Великобританією, Німеччина відмовиться від Польщі… Війну буде відвернено… Якщо ми приймемо пропозицію Німеччини про укладення з нею пакту про ненапад, вона, звичайно, нападе на Польщу, і втручання Франції і Англії в цю війну стане неминучим”.1 До речі, при підготовці текстів пакту й додатків до нього німці охоче погодилися на всі радянські пропозиції. Навіть допускалася можливість приєднання СРСР до антикомінтернівського пакту Німеччини, Італії та Японії2, а у відповідь на привітання Ріббентропа з 60-річчям Сталін заявив у “Правді”: “Дружба народів Німеччини і Радянського Союзу, скріплена кров’ю, має всі підстави бути тривалою та міцною”3.

-2)Видача німецьких антифашистів, які знайшли притулок в СРСР, до рук гестапо.

-3)Розстріли військових командирів, щоб списати з себе вину за раптовість німецького нападу, поразки перших тижнів і загальний провал усієї передвоєнної політики.

-4)Покинута в 1942 р. напризволяще в оточенні в Севастополі без евакуації 100-тисячна героїчна Приморська армія, поки “відповідальні товариші” втекли на Кавказ літаками (німці в аналогічних умовах у 1944 р. все ж спромоглися вивезти значну кількість своїх військ).

-5)Сумна доля солдат і офіцерів, які повернулися з німецького полону.

-6)157593 приречених трибуналами на розстріл “панікерів” за 1941-42 рр.

-7)422 тисячі в штрафних батальйонах.

-8)Загороджувальні загони через недовіру до власних військ…

У 1944 р. ЦК КП(б)У входив з пропозицією до Сталіна про створення на честь визволення України від німецької окупації спеціальної медалі “За звільнення Радянської України”, Почесного Червоного Прапору для військових частин та Почесної Бойової Грамоти УРСР. Але Кремль не дав дозволу на їх встановлення, побачивши в них прояв української самостійності, тим більше, що напис на ескізі медалі був українською мовою.4

Про сумну долю генерала Павлова і керівництва Білоруського округу, на яких Сталін поклав вину за літні поразки 1941 р. і розстріляв, уже відомо. Про те, що наказами по армії піддавали ганьбі імена чесних генералів, котрі пропали в бою без вісті (командуючі 16-ю армією Качалов, 12-ю армією Понедєлін, 13-го корпусу Кирилов, зведеною оперативною групою Лукін—всіх не перелічити), а їхні сім’ї репресували.

Серед видатних радянських полководців були й такі, кого напередодні війни випустили з концтаборів: маршали Рокосовський, Мерецков, Ворожейкін, генерал армії Горбатов… Так, майбутньому Маршалу Радянського Союзу Рокосовському на допитах у 1938 р. вибили дев’ять зубів, відбили печінку, зламали три ребра, молотком повідбивали пальці ніг. Після смерті Сталіна Рокосовський розшукав і нагородив орденом Червоного Прапора слідчого НКВС, котрий тоді замість розстрілу підвів його під тривале табірне ув’язнення, чим врятував життя. Майже рік сталінської в’язниці навчив Рокосовського цінувати життя людини, тому він ніколи не воював за принципом “ми за ценой не постоим”. Втрати військ Рокосовського завжди були найменшими серед інших радянських маршалів. Відомо, що при підготовці визволення Білорусії він твердо заперечував сталінському плану операції. Присутні вже очікували, що диктатор зірве з Рокосовського маршальські погони, але він домігся затвердження свого плану, який блискуче реалізував при мінімальних втратах.

Керівник обороною Ленінграда Мерецков ледве не втратив розум від биття на допитах. Його витяг із катівні голова Ленінградського міськкому ВКП(б) Жданов, коли місто вже здавалося приреченим, а безпорадний Ворошилов втратив керівництво військами. Жданов розумів, що очікуватиме на нього в разі втрати Ленінграду. Два найжорстокіші слідчі НКВС, котрі допитували серед інших і Мерецкова, були розстріляні після смерті Сталіна.

Не дивно, що Сталін побоювався своїх генералів не менше, ніж німецьких. Він підпорядкував особисто собі військову контррозвідку СМЕРШ, пильні співробітники котрої спостерігали за всіма командирами й командуючими. Не всі витримували такий пресинг. Командуючий Кримським фронтом генерал Козлов не зміг протистояти втручанню сталінського підручного Мехліса, і це закінчилося трагедією. У травні 1942 р. Крим залишили вдруге, втративши 176 тис. лише полоненими. 15 тис. заховалися в Аджимушкайських катакомбах під містом Керч, де всі загинули. Згодом впав Севастополь. Такою була ціна терористичного керівництва й залякування.

Після війни Сталін розпочав атаку на Жукова. Коли “добуті” НКВС дані про змову на чолі з ним оголосили на військовій нараді, маршал бронетанкових військ Рибалко прямо заявив: “Не можна довіряти даним, котрі вибито”. Солідарна позиція генералітету змусила Сталіна відступити. Жукова “лише” заслали в Одеський округ, але Рибалко раптом захворів на виразку шлунку і, як колись Фрунзе, загадково помер під час лікування в спецлікарні.

Можна лише гадати, наскільки збільшили наші втрати й страждання у війні терористичні методи керівництва армією, застосовані з метою компенсації своїх військово-політичних помилок вищим керівництвом партії та держави..

Сталін, Хрущов, Горбачов послідовно називали кількість втрат СРСР у війні: 8, 20, 27 мільйонів чоловік. Однак, тільки Україна втратила 8-10 мільйонів чоловік, а загальні жертви народів СРСР взагалі неможливо підрахувати, як це не намагаються зробити в останні роки.1 Усі генсеки говорили, що Велика Перемога сталася “завдяки величезним перевагам соціалістичного державного і суспільного ладу, завдяки керівній ролі КПРС…” А можливо, і навіть точно, всі колосальні жертви сталися внаслідок панування тоталітарного ладу й монополії однієї партії на владу. Але історична правда про війну була небезпечна для влади. Партія викидала небажані для неї факти, “вичищала” історію війни, перетворюючи її на ще один засіб для виховання “радянської людини”.

Сьогодні вже немає колишніх ідеологічних штампів, всеосяжного контролю, тому історія та культура може розвиватися вільно, слугувати не вузькопартійним інтересам, а конкретним людям, суспільству. Саме це непокоїть КПУ, коли вона галасує про деградацію культури.


5)“Міжнародне визнання України”.

Розповідаючи про досягнення соціалізму, КПУ перераховує серед них і визнання світом української державності у вигляді УРСР:

“Включення Української РСР до складу держав-засновників ООН стало

свідченням того, що світове співтовариство визнало її реальну держав-

ність”.2

Насправді, Україна за більшовиків ніколи не мала власної дипломатії. Адже активність України у сфері зовнішньополітичної діяльності загрожувала перетворенням формальної незалежності на справжню. Дії Росії спрямовувалися на всіляке обмеження самостійної української дипломатії аж до її повної ліквідації. Під час першого виходу єдиної Радянської Росії на міжнародну арену в Генуї у 1922 р. до складу делегації Чичеріна входили наркоми закордонних справ республік, котрі згодом мали бути в СРСР. За словами Раковського УСРР виступала тоді як
5008559010654346.html
5008679721499745.html
5008790420559093.html
5008860706803711.html
5008977716102594.html