Вищими органами влади й управління - Ббк 67. 2я73 о-66


Вищими органами влади й управління були король, Таємна рада

та Парламент. Реальна влада зосереджувалась у руках короля, що через численні й тільки йому підпорядковані органи здійснював законодавчі, виконавчі та судові функції. Після прийняття в XVI ст. законів, які про­голошували короля главою англіканської церкви, остання втрачає 74

самостійність і перетворюється на частину державного апарату. Поєднан­ня світської та церковної влади значно посилювало авторитет корони.

Одним з вищих органів управління була ^ Таємна рада, до складу якої належали представники як феодальної знаті, так і нового дворян­ства (джентрі) та буржуазії, що тільки зароджувалася. Вони обіймали тут вищі посади: лорда-канцлера, лорда скарбника, лорда охоронця великої печатки, лорда адмірала та ін. До компетенції Таємної ради належали: управління заморськими колоніями, регулювання зовнішньої торгівлі, розгляд деяких судових справ.

Після виникнення окремої Англіканської церкви вищим церковним органом країни стає ^ Висока комісія (розслідувала справи, пов'язані з порушенням законів про зверхність королівської влади в церковних справах, про боротьбу з єретиками тощо).

Установлення абсолютизму в Англії зовсім не означало, що її королі повністю стали незалежними від Парламенту. Парламент продовжував скликатися й при абсолютизмі. При Тюдорах він навіть розширив свої повноваження, будучи водночас слухняним інструментом у руках королів. Суперечності між королем і Парламентом розпочалися тільки з кінця XVI ст., коли абсолютизм перестав задовольняти буржуазні елементи суспільства.

^ Місцеві органи влади й управління (мирові судді) зі встановленням абсолютної монархії стали більш залежними від центральних органів. Вони залежали від Таємної ради, що спрямовувала та контролювала їхі по роботу (давала завдання, робила запити та ін.). Установився порядок призначення королем на всі посади місцевих органів. Найбільшою адміністративною одиницею було графство, а найменшою — приход.

Отже, в період абсолютизму в Англії був створений апарат управління, котрий відповідав вимогам панівних класів.

^ 10.6. Джерела права середньовічної Англії

В Англії, як і в більшості західноєвропейських держав, в умовах ранньофеодальної монархії спочатку діяло звичаєве право. Звичаї мали племінний характер, кожний одноплемінник, незалежно від того де він перебував, підлягав під їхні дії. Звичаєве право спочатку діяло в усній формі, але згодом воно починає фіксуватися в різноманітних збірниках. Саме вони до нормандського завоювання були основними джерелами права. Найвідоміші з них це - Правда Іне (VII ст.) і Правда Альфреда (IX ст.).

Проте були й інші джерела права, серед яких варто виділити акти центральної влади:

75

Після нормандського завоювання Англії розпочинається консолі­дація правових звичаїв і традицій у межах єдиної правової системи, загальної для всієї країни, яка згодом дістала назву "загального права". У його основу було покладено практику королівських роз'їздних судів, які три-чотири рази на рік виїжджали у провінцію та здійсню­вали правосуддя. Повертаючись у резиденцію, вони складали протоколи, з яких потім відбирали найбільш вдалі та вмотивовані рішення. Саме так створювалося "загальне право", що було неписаним і єдиним для всієї Англії. Норми "загального права" фіксувалися записами мотивованих звітів про судові рішення в збірниках судових протоколів так званих "свитках позовів". Від кінця XIII ст. склада­ються серії звітів, або щорічники. З появою щорічників усталюється звичай: при розгляді справи цитували аналогічні рішення, вміщені в них. Так, рішення Вестмінстерських (за місцем розташування резиденції вищих судів Англії') судів стають джерелом права.

Аналогічного значення набувають і рішення лорда-канцлера на постанови Вестмінстерських судів - "право справедливості".

Отож "загальне право" та "право справедливості", що спиралися на прецедент, стають важливим джерелом права.

Особливе місце серед джерел права належало науковим трактатам найавторитетніших юристів Англії: "Про закони і звичаї Англії" Гленвіля (XII ст.), "Про закони і звичаї" Г. Брактона (XIII ст.), "Про поземельні держання" Літтльтона (XV ст.) та ін.

Отже, основними джерелами права середньовічної Англії були: звичай, правовий прецедент, акти органів центральної влади, роботи відомих англійських юристів.

^ 10.7. Основні риси права середньовічної Англії В Англії визнавалися три основні форми феодальної власності на землю:

  1. вільно відчужувані пожалувані землі;

  2. заповідні землі, власники яких не могли відчужувати свої маєтки,
    та передавання останніх за заповітом не дозволялося;

  3. умовне довічне володіння, котре у разі смерті власника пере­
    ходило не до його спадкоємця, а до сеньйора.

Був відомий інститут довічної власності (коли власник не­рухомості на певних умовах передавав її у володіння й управління іншій особі, що повинна була сумлінно управляти цим майном в інтересах третьої особи).

^ Зобов'язальне право визнавало різні види договорів (купівлі-продажу, міни, дарування, позики тощо), які поділялися на формальні

76

(укладалися з дотриманням установленої процедури) та неформальні (прості). "Загальне право" передбачало й надавало захист тільки формальним договорам. Що стосується простих договорів, то вони захищалися лише "правом справедливості".

^ Сімейне право перебувало під сильним упливом церкви. Відносини, пов'язані зі шлюбом і сім'єю, регулювалися нормами канонічного права. Заборонялися розлучення, позашлюбні зносини, шлюби між близькими родичами. Шлюбний вік був дуже низьким. Жінка повністю підпорядковувалася чоловікові. Вона, зокрема, не мала права самостійно укладати договори та робити заповіти.

^ У спадковому праві панував майорат - передання в спадок земельної власності старшому синові. Зазвичай, дійсним вважалося лише спадкування за законом.

^ У кримінальному праві існувала тричленна класифікація злочинів. Найтяжчим злочином вважався "тризн" - зрада, це могла бути "велика зрада" (повстання проти короля чи надання допомоги ворогам короля, замах на короля, королеву, їхнього старшого сина, вбивство канцлера, скарбника або королівського судді, підробка великої чи малої королівської печатки, грошей) та "мала зрада" (вбивство слугою свого пана, вбивство дружиною чоловіка). Далі йшла "фелонія"—тяжкі кримінальні злочини проти особи (вбивство, зґвалтування) чи влас­ності. Третім видом був "місдимінор" (проступки) - дрібні злочини, що стосувалися лише приватних осіб і не зачіпали інтересів корони.

За зраду для чоловіків призначали страту через повішення або розривання на частини, а для жінок - спалювання.

Норми кримінального права були спрямовані, передовсім, проти простого люду, використовувалися для примушування розореного селянина прийняти умови роботи за наймом, котрі йому нав'язували. Проявом такої спрямованості кримінального права було, так зване, криваве законодавство.

ТЕМА 11

Держава та право Німеччини в Середні віки

^ 11.1. Утворення й особливості розвитку феодальної держави в Німеччині

Об'єднання племінних утворень на території Німеччини в єдине ціле спочатку було здійснене в межах держави франків-через завоювання

77


останніми в У-УШ століттях алеманів, тюрінгів, баварів, Саксоніє. Одночасно тут відбувається становлення класового суспільства -феодального. Розпад імперіїКаролінгів (Верденський договір 843 р.) започаткував самостійний розвиток Німецької держави - Королівства східних франків. До його складу ввійшли німецькі області між Рейном, Ельбою та Альпами - племінні герцогства Баварія, Алеманія (Швабія), Франконія, Саксонія, Тюрінгія, а пізніше - Лотарингія й Фрісландія. Остаточне державне виокремлення німецьких областей відбулося з обранням у 887р. герцогами Швабії, Баварії, Франконії, Саксонії королем "східних франків" АрнульфаКарінтійського, з припиненням у Німеччині в 911 р. династії Каролінгів і, зрештою, з обранням у 919р. німецьким королем саксонського герцога Генріха І (918-936).

До XIII ст. була, переважно, сформована територія Німеччини, та однією з важливих особливостей її політичного розвитку в Середні віки був поступовий розпад держави на окремі князівства, що зберігали свою незалежність аж до XIX ст. Формально на чолі держави стояв король (імператор), але фактично його влада була обмежена, насамперед, привілеями, які королівська влада надавала світським і духовним феодалам. Центральне управління здійснюва­лося за зразком франкської держави, тобто зберігало риси двірцево-вотчинної системи. Вищі сановники королівського палацу (канцлер, маршал та ін.) виконували одночасно й найважливіші державні функції, їхні посади поступово перетворювалися на спадкові. З XI ст. найупливовіші феодали засідали в королівській раді (гофтазі), спільно з якою правитель розглядав найважливіші питання.

^ Міста в Німеччині за своїм статусом поділялися на дві групи: імперські та земські. Імперські міста мали більше прав і привілеїв, аніж земські. Вони управлялися обраними міською радою та магістра­том, карбували свою монету, мали військо, власні судові органи тощо.

^ 11.2. Станово-представницька монархія в Німеччині

Період станово-представницької монархії в історії Німецької держави, як і в інших західноєвропейських державах, охоплює XIII— XV століття. Та її суттєвою особливістю було те, що становлення такої монархії відбувалося в умовах роздробленості. Здійснювала­ся централізація по окремих територіях, яка в мініатюрі відображала те, що в інших європейських державах відбувалося в національному масштабі. Князі, зосередивши у своїх руках всю юрисдикцію в межах володінь, ліквідовували відносини васалітету та вводили управління на посадових засадах, із власною податковою, фінансовою та військо­вою організацією. Територіальні князівства мали і свої станово-представницькі установи - ландтаги.

78

Як і в інших країнах, у Німеччині виникає станова установа -Рейхстаг (від нім. геісН -держава, імперія і /а^-зібрання). Він виник із зібрань великих феодалів і скликався на розсуд імператора, а в XII ст. стає органом, який обмежив імператорську владу. Складався Рейхстаг з трьох колегій: колегії курфюрстів; колегії князів, графів і вільних господарів (панів); колегії представників імперських міст. Колегії засідали окремо. Реальної влади цей орган не мав, унаслідок роздробленості.

Робилися спроби створити загальні імперські установи. Одним із таких органів повинен був стати заснований у ХУст. Імперський Верховний Суд у справах імперських підданих окремих князівств. Однак уся його діяльність на практиці обмежувалася вирішенням спорів між імперськими "чинами", до того ж, безуспішно.

^ 11.3. Золота булла 1356 р.

Золотою буллою називають постанови, прийняті на імперських сеймах (рейстагах) у Нюрнберзі (січень 1356 р.) і Меці (грудень 1356 р.), та затверджені імператором Карпом IV (1347-1378) як основний конституційний акт "Священної Римської імперії" (так тоді називалася Німеччина разом із завойованими нею територіями). Основний зміст цього документа такий:

79

• вміщував постанову про "земський мир" (спроба обмежити феодальний розбій і війни, що руйнували країну, підривали торгівлю, завдавали значних збитків прибуткам імператорів і князів), але одночасно легалізовував міжусобні війни, встановлюючи для них певні межі.

^ Золота булла відіграла реакційну роль у розвитку Німеччини, позаяк закріпивши її політичну роздробленість, вона відкинула країну на багато років назад. Як конституційний акт Золота булла Карла IV зберігала своє значення до 1806 р. - до припинення існування "СвященноїРимської імперії".

^ 11.4. Абсолютизм у Німеччині

Абсолютна монархія в Німеччині, порівняно з іншими західно­європейськими країнами, мала певні особливості. Полягали вони, передусім, у тому, що цей абсолютизм встановлювався на загальному тлі феодальної роздробленості, тож абсолютна монархія утвердилася не в масштабах усієї держави, а нарівні окремих князівств. Утвердження абсолютизму було не наслідком тимчасової рівноваги сил дворянства та буржуазії, а проявом повного панування реакційних сил, перемоги реакції над буржуазним рухом і підкорення слабкої німецької буржуазії волі князів. Князівський абсолютизм був реакційним явищем. Якщо в Англії та Франції перехід до абсолютної монархії забезпечив створення централізованих держав, то в Німеччині княжий абсолютизм ще більше закріпив економічну й політичну роздробленість країни, гальмував її розвиток. Князі, фактично, перетворилися на незалежних правителів, звільнилися від військового обов'язку, зовсім не сплачували імпера­торові податків. Наймогутніші з них (курфюрсти) присвоїли собі право обирати імператора. Імператорська влада втратила значення єдино­го загальнодержавного центру, перетворилася на почесне звання. Рейхстаг уже не мав свого колишнього значення. Імператорський суд став безсилим у боротьбі з територіальними князями.

Особливо яскраво абсолютизм князівської влади проявився в Пруссії та Австрії, що суттєво відрізнялися одна від одної. Пруссія, яка остаточно сформувалася у 1701 р., була онімечченою, центра­лізованою державою, а її король - членом імперської колегії кур­фюрстів. Вищим органом державного управління була Таємна рада, що складалася з трьох самостійних департаментів: іноземних справ, юстиції та внутрішніх справ. У підпорядкуванні Таємної ради пере­бували директорії (фінансів, військових справ, королівських маєтків). Серед департаментів виділявся департамент внутрішніх справ, якому підпорядковувалися воєннітадоменіальніпалати. Діялитакож станові установи—ландрати (земські ради), до складу яких належали призначені королем представники дворянства, що виконували

80

й загальнодержавні функції. ^ Міське самоврядування було скасовано. Членів міських магістратів призначав уряд. У цій частині Німеччини значного розвитку набули бюрократизм і дріб'язкова регламентація не тільки державного, але й приватного життя підданих. Звичним явищем були арешти, конфіскації та переслідування іновірців. Отже, Прусську державу цього часу можна назвати поліцейською.

Подібна система поліцейського управління склалася й у Австрії, хоча остання і не була такою централізованою, як Пруссія, та відзнача­лася багатонаціональним складом населення. На чолі держави стояв монарх, якого з XV ст. призначав імператор, і він, разом з Таємною Радою, становив вищий орган влади й управління. Згодом Таємну Раду було замінено Конференцією, що поступово перетворилася на постійний орган, але з не точно визначеним складом. Військовими справами відала придворна Військова рада. У1760 р. було засновано, Державну раду, на яку покладалося завдання з розгляду законо­проектів і контроль за виконанням законів. Адміністративно-територіальна Австрійська монархія поділялася на провінції, очолювані намісниками, яких обирали місцеві станово-представ­ницькі органи. У містах управління здійснювали місцеві управи та бургомістри.

^ 11.5. Джерела й основні риси права середньовічної Німеччини

У Німеччині, як і в більшості країн Західної Європи, вХ-ХІУ сто­літтях переважало звичаєве право. Згодом з'являються записи судових звичаїв - Саксонське зерцало та Швабське зерцало (XIII ст.). Важливе значення мали акти королів (імператорів), а з переходом до станово-представницької монархії— постанови Рейхстагу. У період абсолютизму виникають систематизовані збірники законів. Серед них за змістом і значенням вирізняється "Кароліна" — кодифікація, видана та названа за іменем імператора Карла V. Це був звід кримінально-процесуального права, що призначався для всієї величезної імперії, але не був обов'язковим для курфюрстів, за якими зберігалося право користуватися своїми "споконвічними та справедливими звичаями".

Від XVII ст. деякі німецькі держави здійснюють свої кодифікації: Кримінальне уложення та Цивільний кодекс у Баварії (середина XVIII ст.), Кримінальне уложення ерцгерцогині Марії Терезії — " Терезіана" в Австрії, Пруське земське уложення 1784 р. та ін.

Важливу роль відігравало міське право, що регулювало відноси­ни в галузі ремесла й торгівлі та фіксувалося в міських статутах. Широко були відомі міські статути Кельна, Магдебурга, Любека та інших великих торговельних центрів Німеччини.

81



Право захищало приватну власність, насамперед, на землю. Для права феодальної земельної власності були властиві такі риси:

ієрархічна структура земельної власності, становий характер, обме­ження в розпоряджанні, особливий порядок спадкування - майорат. Зобов'язальному праву були відомі різні види договорів: купівлі-продажу, міни, дарування, позики та ін. Однак тривалий час замкнений характер феодального виробництва гальмував розвиток товарно-грошових відносин, а отже й зобов'язального права.

На сімейне право сильний уплив справляла церква. Переважно, саме нормами канонічного права регулювалися шлюб та сім'я. Заборонялися розлучення, позашлюбні зносини, шлюби з близькими родичами. Шлюбний вік був низьким і становив для чоловіків 14 років, а для жінок— 12. Жінка перебувала в підпорядкованому від чоловіка становищі, всюди мала слідувати за ним, не мала права без його згоди укладати договори, складати заповіт, розпоряджатися майном тощо. Щоправда, в роздільному майні виділялися частки, що враховувалися та переходили в спадок окремо (до них належали речі особистого користування жінки, прикраси та ін.). За нормами ленного права земля могла переходити в спадок тільки до одного із синів, а за зем­ським правом —у рівних частках до всіх синів.

^ Кримінальне право оперувало такими загальними поняттями: умисел і необережність; обставини, що обтяжують провину; співучасть тощо. Визнавалися різні види злочинів: проти релігії (богохульство, чаклунство); проти моральності (перелюб); проти держави (зрада, бунт); проти особи (вбивство, поранення, образа); проти власності (крадіжка, грабіж); проти правосуддя (лжесвідчення) та ін. При ви­значенні покарання суд зважав на станову приналежність сторін. Основною метою покарання було залякування. Основні види покарань того часу: смертна кара, членоушкодження, тілесні та ганебні по­карання, таврування, тюремне ув'язнення, вигнання, штраф.

Судовий процес спочатку (до XII ст.) має змагальний, а згодом -слідчий (інквізиційний) характер (переважає після видання в 1532 р. "Кароліни").

^ 11.6. "Саксонське зерцало"

"Саксонське зерцало" - збірник звичаєвого феодального права Остфалії (Східної Саксонії), складений лицарем і суддею Еріхом фон Репковиму 1221-1225 рр., за юридичною природою - це приватна кодифікація. У ньому, поряд з локальними особливостями, набули відображення загальні риси феодального права Німеччини. Джерелами "Саксонського зерцала" були: звичаєве право Саксоніє, законодавство Священної Римської імперії, римське право. Збірник 82

поділяється на дві частини: Земське право та Ленне право (від нім. "лея" - умовне земельне володіння феодала). ^ Перша частина містить загальні правові норми для всіх категорій населення та, передусім, для "шеффенського" (від нім. "шеффен" - землевласник неблагородного походження) стану (у широкому значенні слова — це всі вільні, правомочні займати судові посади особи —від князів до вільних селян з трьома наділами), у документі згадуються й інші соціальні категорії: вільні селяни з наділами до 3 гуф (1 гуфа- від 0,25 до 0,33 га); тримачі, що сиділи на чужій землі, безземельні селяни. Земське право було написане німецькою мовою.

^ Друга частина - Ленне право - містить ленні звичаї, перераховує всі ступені військово-ленної ієрархії та стосується тільки феодалів-землевласників-сеньйорів і васалів. Про призначення ленного права для регулювання виключно відносин привілейованого стану свідчить і те, що написана ця частина була латиною. Відповідно до змісту та призначення частин, у першій частині розглядаються прерогативи короля як глави держави, а в другій - як верховного сюзерена в системі феодальної ієрархії.

Більшість норм "Саксонського зерцала" викладено в казуїстичній формі, трапляються повторення, не завжди логічна послідовність і розміщення норм. Та, попри ці недоліки, "Саксонськезерцало" мало надзвичайно важливе значення для більшості земель Німеччини. За його зразком були складені інші
5009106968489664.html
5009130317880626.html
5009244643174636.html
5009366070730068.html
5009385076760529.html